Поблизу селища виявлено палеолітичні стоянки віком 35-30 тис. років тому на пагорбі в закруті річки Лозна. Знахідки виявлено на поверхні, шар зруйновано оранкою. Мезолітична стоянка віком 12-8 тис. тому рибалок, мисливців та збирачів річкових молюсків на березі Лозної має площу 1500 м². Пам’яток періоду неоліту на території селища не виявлено. Могильники-кургани кочівників епохи бронзи з’являються 3 тис. років до н. е.
Перші козаки-промисловці та поселенці з’являються на території селища в другій половині XVII століття, засновується поселення Писарська слобода (Писарське). Тут же був збудований і храм.
На початку XVIII століття, після азовських походів Петра I ці землі були віддані князю Борису Куракіну. Селище засноване у 1705 році. Хоча Лозно-Олександрівка вперше згадується в письмових джерелах наприкінці XVII століття. Писарське 1718 року залишили мешканці через епідемію чуми. На цьому місці до 1976 року існував піонерський табір та будинок для малорозвинених дітей. Інтенсивний процес заселення земель відбувався в період 1734—1760 років. Олександр Борисович Куракін розводив на цих землях овець та велику рогату худобу, давав притулок кріпакам-утікачам з України та Росії, козакам з Київської, Полтавської та Чернігівської губернії заради заселення спустошених придушенням повстання Булавіна земель. Тюркомовні кочовики будували халупи-землянки, росіяни дерев’яні курні рублені ізби, українці глиняні хати-мазанки з верби та лози, вкриті соломою або очеретом. Вторинне заселення почалося в 1757 році селянами з Тамбовської губернії. Два брати, старший Олександр, заснували поселення на лівому березі річки навпроти сучасного будинку культури. У другій половині XVIII століття через бідність та хвороби більшість росіян виїхало з краю, виїздили й українці.
Після численних протестів бідуючих селян Куракін був змушений 1804 року продати власні маєтки в двох десятках хуторів. 1908 Харківське губернське земство за допомогою Челябінської переселенської організації з’ясувало причини міграції. Головною причиною зміни чисельності населення виявились хвороби — висипний та черевний тиф, бо найближчою лікарнею була повітова лікарня в Старобільську за сотню км. Населення краю потерпало від численних хвороб і епідемій. Так 1831 року від холери померло 152 осіб, а 1848 року — 250, від цинги 1849 року померло до 350 осіб.
Під час Громадянської війни на території колишньої Російської імперії мешканець села старший наводчик корабля «Петрозаводськ» Плужников В. Г. відзначився на боці червоних сил. Рада селянських депутатів та революційний комітет в селищі встановлені в грудні 1917 року. Партійний осередок ВКП(б) (Гончаров Петро Никифорович) і комсомольський створені в 1921 році. У 1924—1925 роках на території сільради утворились три комуни. На першій хвилі колективізації у 1929—1930 роках створено колгоспи «Червона армія» (голова Артеменко Д. А.) і «Червоний хлібороб», у 1931 році на землях Попівки, Вишневого, Грузинки, Дуванки, Лозно-Олександрівки утворено колгосп «Гігант» (голова Ляшко).
Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 370 жителів селища (за іншими архівними даними — 250 осіб).
З 1934 року селище було адміністративним центром Ліозно-Олександрівського району Донецької області, з 1938 по 1959 рік Луганської.
На фронтах Другої світової війни воювало 369 жителів села, 154 з них не повернулися з битв. 195 осіб за мужність і відвагу нагороджені орденами і медалями СРСР. З 9 червня 1942 року по 25 січня 1943 року селище було окуповане німецькими військами, розміщено комендатуру. Під час війни лікар Синельников І. М. видавав молоді фіктивні довідки про інфекційні хвороби, щоб уникнути вивезення до Третього Рейху на примусові роботи.
У 1959 році Ліозно-Олександрівський район було розформовано. Селище увійшло до складу Білолуцького району. У 1964 році 4 липня селу було надано статус селища міського типу. До Лозно-Олександрівської селищної ради депутатів трудящих належали колгоспи «Правда» та «Заріччя». 1966 року селище передано до складу Білокуракинського району. 1977 року селищна рада, згідно з новою конституцією перейменована на раду народних депутатів.
